Освіта має не тільки соціальне, але й політичне значення. Адже через навчання та виховання можна здійснювати завуальовану агітацію та пропаганду. Окрім того, під впливом відповідних освітніх програм можна ефективно діяти на свідомість людей. Це розуміли німецькі окупанти, під владою яких у 1941-1943 роках перебував Київ. У цей час освіта у місті продовжує існувати, але з певними ідеологічними корективами. Далі на kyivone.
Освіта за окупаційними методичками
24 червня 1941 року німецькі війська перейшли радянський кордон. З перших днів війни у Києві почалася евакуація навчальних закладів у глиб СРСР. Було евакуйовано частину педагогічного складу, яка на нових місцях організовувала навчальний процес. Також багато учнів, студентів та педагогів стали на захист батьківщини, зокрема, як підпільники. На жаль, значна частина з них опинилися у кільці, коли німці у вересні оточили Київ.
Німці розуміли значення освіти та, знаючи суспільні настрої, спочатку почали загравати із містянами. Вони відкривали школи з українською мовою викладання. Здебільшого це були так звані народні школи для дітей віком до 11 років. У Києві спочатку працювало 40 таких шкіл. У них навчалося близько 6500 учнів. Звісно ж, що вчителям чітко дали зрозуміти, як потрібно навчати дітей і на що звернути увагу. Наприклад, на уроках батьківщинознавства важливим елементом було піднесення ролі та значущості “великої Німеччини”.
Спробували створити “Спілку гітлерівської молоді України”, але навіть силоміць було важко загнати хлопців і дівчат у цю організацію.
Боротися проти німецької освітньої політики намагалися члени ОУН, які у 1941 році розгорнули активну діяльність у Києві. Але через певний час німці почали їх активно обмежувати у діях, а у лютому 1942 року багато представників освіти та культури від ОУН було розстріляно у Бабиному Яру. Серед них, наприклад, поетеса та активна громадська діячка Олена Теліга.
Влаштуватися на роботу вчителя ставало дуже важко. За деякими оцінками у народних школах міста працювало не більше 400 вчителів. Окрім того, кожен з них щодня ризикував бути схопленим та засудженим.
Навчання у таких школах було складним як для вчителів, так і для учнів. Особливо у зимовий період. Тому що не було чим опалювати школи. А також не було що їсти.
Варто також пам’ятати, що для Києва було встановлено норму відправки людей до Німеччини як безкоштовної робочої сили. Ця цифра перевищувала 20 тисяч осіб у місяць. Серед них теж було багато дітей та освітян.
Підпільна діяльність учнів та вчителів
Не всі хотіли миритися з вимогами окупантів. У 1941-1943 роках у Києві нараховувалося понад 100 учнів середніх шкіл, які працювали на радянське підпілля. Це без врахування тих школярів та студентів, які брали участь в обороні Києва. Тоді лише з Київського педагогічного інституту до народного ополчення долучилося близько 100 працівників.
На війні загинуло понад 100 викладачів та студентів Київського університету. Дехто з них отримав звання Героя Радянського Союзу.
У період воєнних дій у місті зруйновано 36 шкіл, 27 дошкільних закладів та деякі наукові установи та вищі навчальні заклади.
Після відновлення діяльності відділу освіти міста Києва почали надавати освітні послуги у 50 школах, 27 з яких це заклади загальної середньої освіти. Тоді у цих школах освіту здобували близько 12 тисяч учнів. При цьому педагогічний склад закладів середньої освіти станом на січень 1944 року налічував 824 вчителі.
Вже станом на кінець війни у місті працювало 89 шкіл, 53 з яких це школи з українською мовою викладання. Решта це російськомовні школи.
У 1944-1945 навчальних роках повну середню освіту здобуло 503 київських учнів, 39 з яких із “золотою” медаллю.
