Часто можна почути порівняння російсько-української війни із Другою світовою. І є кияни, які можуть порівняти повномасштабне вторгнення з Другою світовою, за власним досвідом. Заслужена вчителька України Світлана Петровська – одна з таких людей. У 1941 році в шестирічному віці Петровську евакуювали з Києва. Вже у 2022 році літня вчителька була змушена поїхати зі столиці за кордон через повномасштабне російське вторгнення. Пані Петровська згадує першу евакуацію з Києва, розповідає про виїзд 2022 року та ділиться своїми думками щодо російсько-української війни. Далі на kyivone.
Евакуація 1941 року
Світлана Василівна народилась у 1935 році в Києві. Вчителька походить з українсько-єврейської родини. Батько Петровської Василь був українцем, а мама Роза – єврейкою. Трагедія Другої світової війни зачепила сім’ю юної Світлани ще в 1939 році. Дід по маминій лінії помер у жовтні 1939 року, коли почув про капітуляцію польських військ. Озилій Семенович розумів, що після перемоги Німеччини та СРСР його родичів у Польщі чекає страшна доля.
З початком німецько-радянської війни батько майбутньої вчительки Василь іде на фронт. Світлана з матір’ю не одразу покидають Київ. Нацисти бомбардують місто та наближаються до нього. У липні Роза разом з доньками виїжджає з Києва. Тітка та бабуся Світлани відмовляються евакуюватись. Це рішення виявилось для них фатальним.
19 вересня 1941 року Німеччина окупувала Київ. Вже 29 вересня з’являється наказ окупаційної влади всім євреям прибути до Бабиного Яру. У разі неприбуття – розстріл. Сусіди вмовляли бабусю Світлани Ганну Крежівну не йти, оскільки та була не схожа на єврейку. Але вона разом з тіткою Світлани Оленою вирішили підкоритись наказу. Обидві жінки були страчені нацистами в Бабиному Яру.
Тим часом Роза з доньками через Сумську область виїхала в РСФСР до села під Самарою. Там Розу Овдієнко призначили директоркою дитячого будинку, в якому було розміщено 200 дітей, вивезених з блокадного Ленінграда. Світлана теж жила в цьому дитячому будинку.
6 листопада 1943 року радянська армія деокупувала Київ. А вже 8 травня 1944 року Світлана з матір’ю та старшою сестрою повернулась до дому. Потяг, на якому вони їхали, ледь не потрапив під бомбардування. Місто достатньо сильно постраждало, але саме їх будинок вцілів.
По поверненню вони дізнались про події у Бабиному Яру та загибель родичів. Важка доля склалась у батька Світлани Василя, який пішов на фронт у перші дні війни. Спочатку чоловік потрапив у полон до німців та пройшов декілька концентраційних таборів. В Радянському Союзі ставлення до військовополонених було підозрілим, а часом навіть жорстоким. Після звільнення Василя ув’язнили вже в радянському таборі. Повернутись до дому чоловік зміг тільки у 1953 році після смерті Сталіна.
Евакуація 2022 року
Життєвий шлях Світлани Василівни був вкрай насиченим. Учительський стаж Петровської склав понад 60 років. Жінка стала почесною вчителькою України, кавалером Ордена усмішки (нагорода присвоюється людям, які приносять радість дітям), директоркою музею Кловського ліцею, засновницею та головою товариства імені Януша Корчака. Та Світлані Василівні знов довелось евакуюватись із рідного міста.
У лютому 2022 року почалось повномасштабне російське вторгнення в Україну. На початку березня того ж року вчителька звернулась до росіян із закликом не пускати своїх родичів на війну в Україну та вимагати від уряду припинити вторгнення. Вчителька не хотіла покидати рідне місто. Проте в Києві часто лунала повітряна тривога, а спускатись у бомбосховище по 5-6 разів на день Світлані Василівні було важко через поважний вік. Тож Петровська вимушено поїхала до Німеччини.
9 травня 2022 року вчителька відвідала захід для українських біженців “Маяк Україна” та поспілкувалась на ньому з журналістами. Світлана Василівна розповіла, що їхала до Німеччини автобусом і шлях був важким та довгим. В Австрії вона відвідала концентраційні табори, в яких під час війни був ув’язнений її батько. Вчителька каже: раніше не могла навіть уявити, що буде рятуватись від росіян у Німеччині. Світлана Василівна розповіла журналістам про свою ненависть до насильства та до російської армії.
За словами Петровської, вона відчувала велику підтримку від звичайних людей за кордоном. 9 травня вчителька назвала днем примирення. Світла Василівна заявила, що вірить в українську перемогу.