1930-ті роки — період масових репресій, цензур та заборон. Для столичної інтелігенції ці роки видалися справжньою каторгою, особливо, для представників писемної діяльності, які у своїй творчості та матеріалах приховували ненависть до тодішньої влади. Так що ж кияни та киянки-журналістки публікували в столичних газетах на початку другої чверті ХХ сторіччя? Про цензуру, скандальні матеріали та втрачені життя — далі на kyivone.
Періодизація розвитку журналістики в столиці, особливості публікації та популярні газети
Всього науковці виділяють шість періодів розвитку журналістики. 1930-ті роки випадають на другий та третій періоди розвитку цієї галузі. Історики виділять ці роки важкими не тільки для столичних журналістів, а й для всіх жителів України через комуністично-партійний та марксистсько-ленінським догматизмом. Та в ці роки відбувалася хоч якась наукова діяльність, яка створювала фундамент для журналістикознавства.
Протягом 1838-1916 років статті в столичних газетах друкувалися виключно російською мовою і, на здивування, у 1930-х роках газети видавалися українською мовою. Наступні газети мали найбільший попит в радянському Києві:
- “Киянин”;
- “Громадська думка”;
- “Рада”;
- “Київська думка”;
- “Телеграф”;
- “Київські губернські відомості”;
- “Вечірній Київ” тощо.
А про що писали столичні журналісти в газетах? Видатні журналісти та скандальні історії
Газета “Київський телеграф”, під час зміни редакції, набула українофільських характеристик, але уряд швидко “прикрив” такий напрямок публікацій. Цікаво, що в 1930-ті роки найбільша конкуренція була саме між цією газетою та “Киянином”. Через постійні дискусії кияни шуткували про них і називали “поліцейською будкою південно-західного краю”.
Першою україномовною столичною газетою стала “Громадська думка”, яку заснував Борис Грінченко разом із Ганною Чикаленко-Келлер, Сергієм Єфремовим та Кость Левицьким.
Редакція докладала всі зусилля для того, щоб цензура не переслідувала її, але перший номер газети все ж таки було конфісковано. Журналісти зробили другий номер газети ще більш лояльним, а її третій випуск навіяв владі, що видання буде прибутковим й в ній будуть публікувати пропагандистські матеріали.
Та без скандалів не обійшлося, адже робочі дні в редакції були виснажливими. Іван Леонтович, який був не тільки великим землевласником, а й головним інвестором “Громадської думки” терпіти не міг соціалістичний настрій Бориса Грінченка. Журналіст газети Федір Матушевський та журналіста Ганна Чикаленко-Келлер неабияк “підірвали своє здоровʼя на такій роботі”. Згодом, “Громадську думку” все ж таки закрили через те, що один з журналістів облаштував в редакції склад підпільної літератури. Натомість Грінченко та Чикаленко відкрили нову газету “Рада”.
“Червоний ренесанс”. Представники столичного розстріляного відродження
За часів “другого вождя” Йосифа Сталіна активно відбувалися репресії представників інтелігенції як столиці, так і інших міст України. Влада страчувала цілі сімʼї літераторів та письменників за антиполітичну діяльність й “зраду Батьківщині”, а їх матеріали або забороняли, або знищували.
До “розстріляного відродження” можна віднести Григорія Михайловича Косинка (Стрілець), Павла Петровича Филиповича, Дмитра Никаноровича Левчука, Сергія Володимировича Пилипенко тощо. Немає точних даних щодо кількості жертв сталінських репресій, та за деякими джерелами цифра сягає 30 тисяч осіб.
Щастя, що в наші дні відомо і про злочини тодішньої влади, і про реальні історії трагічних смертей молодих та геніальних людей й навіть дійшли підпільні матеріали, де детально описується ганебне ставлення уряду СРСР не тільки до киян, а й усіх українців в деталях.